Село Рощахівка… Одне з найстаріших сіл південно-західної
околиці Бобринеччини, якому понад 200
років. Як свідчать знахідки археологічних
розкопок ця територія була заселена людьми 15 тисяч років тому. Але на
багато століть її спустошили орди кочових племен. І тільки в 1767 р. з’являються перші писемні згадки про поселення Малий
Бобринець на вибалках р. Сугоклії. Згідно архівних документів, зокрема карти
Новоросійського Задніпров’я Російської імперії (1758 р.) територія сучасної
Бобринеччини знаходилася на так званих «дачах Запорозьких», які межували з
територією Османської (Турецької ) імперії. ( 1752-1754 рр.), нині Кіровоград,
на пустирищах майбутнього Ольвіопольського повіту (теперішній Первомайськ) виникали
Новослобідські поселення, куди входили і землі Бобринеччини. За рукописними
архівними матеріалами центральної наукової бібліотеки АН України (архів №1665) до найдавніших поселень краю потрібно відносити і село Рощахівка. Сказано, що
воно засновано переселенцями з Полтавської і Курської губерній у кількості 10
сімей: Безпалки, Коростіленки, Яценки, Літвінови,
Кожевники, Пилипенки, Сірі, Пісні, Колісники, Добролежі .
Із загальної історії України відомо, що з другої половини
ХVІІІ ст. звільнені Росією від турецького і татарського
панування степи Північного Причорномор’я почали швидко заселятися. На нові
землі прибули втікачі від феодального гніту з Лівобережної України, центральних
губерній Росії. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам,
урядовцям та офіцерам, які селили в межах своїх володінь кріпаків. На Південну
Україну прибуло також чимало іноземних колоністів – сербів, болгар, німців,
греків, євреїв та інших (ось звідки в генеалогії наших родів є предки цих
національностей ).
Про село Рощахівку згадується в найдавніших писаних
документах, що відносяться до 1815 року, які зберігаються в Кіровоградському
обласному архіві. Це поселення звалося Александровкой . А по ревізії (перепису)
з 1859 р. - Александро-Рощаховкой. Таку
назву поселення, напевно, набуло за прізвищем та ім’ям поміщика, який володів
тисячами десятин землі і декількома тисячами селян - кріпаків. Це
підтверджується надгробною мармуровою колоною з викарбуваним золотим написом:
«Александр Рощаховский.
Родился от 1773 года марта 9-го дня,
Скончался 1845 года декабря 19-го дня.», знайдено в руїнах поміщицького маєтку і кладовища
панського с. Рощахівки членами історичного гуртка місцевої школи в 1965 році.
Зараз цей експонат загублено. До речі
нащадки пана Рощахівського проживають нині у Санкт-Петербурзі.
Серед архівних документів знайдено і такі відомості: «в 1815 в Александровку переведены
крепосные из х. Мужева Зиньковского уезда, а в1831 году из с. Свинарного Гадячского
уезда Полтавской губернии» та «крепосные из Курской губернии Суразского уезда».
Село поповнювалося новими жителями. В 1859 р. в с.
Александро-Рощаховке було 45 дворів, 223 жителі. А за переписом 1883-85 рр. вже
налічувалося 93 двори, 509 жителів, з яких 76 дворів і 429 осіб були бувші
кріпаки. Яким же було населення і господарство А.-Рощахівської волості?
Серед бувших кріпаків лише 31 уміли читати – приблизно
13,5%, а 38 були каліками.
84 двори займалися виключно сільським господарством. В
селі було «Волосное правление», два «торговых заведения" – корчма і крамничка, три «промышленных
заведения» - вітряний млин і дві
кузні, якими володіли німці-колоністи.
На 84 двори
бувших селян-кріпаків припадало лише 44 плуги, 22 рала, 128 дерев’яних борін. Жодна селянська сім’я не мала молотарок, сівалок, віялок гарб. «Жнеек
и косилок совсем не числится» - говорится
в переписних документах.
У 93 дворах
налічувалося 113 коней, з яких у двох дворах німців – колоністів було 36 коней,
6 сімей заможніших селян мали 24 коней. А на решту 85 незаможних дворів
припадало лише 53 коней.
Незаможні малоземельні і безземельні селяни обробляли
присадибні ділянки і наймитували. Примітивні с/г знаряддя, їх нестача в
селянських господарствах свідчать, що сільське господарство було відсталим,
земля оброблялася погано, врожаї були низькими, а промислу не було, то й життя
селян було жахливим. Злидні, хвороби заїдали наших предків. В А. – Рощахівці
бувші поміщицькі селяни, які на праві спільного користування обробляли 615
десятин землі. В середньому на двір припадало 6,8 десятин, а фактично значна
кількість селянських дворів були безземельними або обробляли 1-2 десятини.
Великі
земельні масиви, після реформи 1861 р., як і за часів кріпацтва, належали
поміщикам і німцям – колоністам. Пореформені «вільні» селяни стали батраками у
своїх бувших кріпосників, обробляючи їх землю за мізерну плату. Левову частку
плодів їх праці привласнював експлуататор, живучи в розкошах.
Так, з
наведених вище архівних довідок видно, що поміщик А. Рощахівський мав земельні володіння і
селян не тільки в с. Рощахівці, а й в Полтавській губернії і вільно
розпоряджався їх долями .
На південній
околиці с. Рощахівки (ставок, гребля, дорога на с. Буховецьке) на місці
колишніх колгоспних ферм до революції 1917 р. височів двоповерховий панський
палац, з танцювальним залом, сценою для театральних вистав. Палац був оточений
розкішним парком, який спускався до ставка, а на захід через дорогу (колишні
колгоспні городи) ріс великий фруктовий сад понад р. Гнилий Єланець. Панська
сім’я в маєтку проживала влітку, взимку в Санкт – Петербурзі. Керував господарством
економ -
управитель. (Записано зі слів жительки села Літвінової Явдохи).
Багато чого
відкривають пожовклі від давності архівні папери про життя наших односельчан на
кінці ХІХ – початку ХХ століття.
На кінець ХІХ
ст. Рощахівка була волосним селом. До Рощахівської волості належали також села
Буховецьке, Новокостянтинівка, Бронзова (Трудолюбовка), Юрашова (тепер
Маріуполь). Було також село Жахівка, доволі немале, тут була школа, клуб,
магазин. В 60-х р. ХХ ст. воно було залишене і зараз тут одні руїни.
Так в 1875 р.
в с. А. – Рощахівці було відкрито початкову школу, заняття проводилися в
найнятій на кошти селян хатині. Приміщення школи було побудовано лише в 1906 р.
на південній околиці села. Школа мала дві великі класні кімнати, учительську,
квартиру (кімната і кухня) для вчительки і будиночок кам’яний для завідувача школи. Навчалися діти в 1-3, 2-4
класах.
Станом на 1
січня 1904 року в школі навчалося 37 хлопців і 17 дівчаток, а закінчили школу
на кінець навчального року 4 хлопців 4 дівчат. Вчителями сільських дітей
були законовчитель священик Короповський А. і вчителька М.П.Іванова,
згодом Панукова.
З початком
світової війни 1914 р. сільське господарство занепало, погіршився життєвий
рівень селян, збільшилася кількість калік, вдів, сиріт. Поширилися різні
хвороби, зросла смертність населення. Школу закрили.
Події (лютого
– жовтня 1917 р.) в Петрограді «потрясли весь мир», докотилися до околиць
Російської імперії, охопили і село Рощахівку. Батраки та збіднілі малоземельні
селяни давно накидали оком на родючі поля і розкішні панські покої. Тому багато
з них стали активними їх учасниками. Ось як згадував про ці події їх активний
учасник, наш односельчанин Микола Максимович Єфременко: «Я був головою корабельного комітету. Лютнева революція
застала мене в Миколаєві. Не царські офіцери, а більшовики мали вплив на
матросів. Флот перестав бути опорою царизму. Падіння царської корони остаточно
завершило перехід матросів на сторону більшовиків. Передових і найбільш
свідомих матросів посилали на село для організації сільських комітетів для
негайного відбирання землі у поміщиків.»
Одним з таких
матросів і був Єфременко М. М. На початку 1918р. він повернувся у рідні місця з
бойовим завданням. Але не селянський комітет був організований, а ревком.
Членами його були – учитель Кушнір Пилип Іванович, селянин – батрак, Цимбал
Олексій Корнійович та Кожевник Яків
Олексійович. Головою ревкому обрали Єфременка Миколу Максимовича, секретарем
ревкому Яценка Якова Аврамовича. Згодом
ще до обиралися члени ревкому. Ревком організував селян, які реквізували
поміщицький маєток та землі, брали на облік поміщицький хліб, ділили реманент,
надавали хлібну допомогу бідноті.
Згадує Єфременко
М. М.:
«Серед селян були такі, що вірили есерам, особливо великий вплив на селян мав
член есерівської партії, житель села Миколо – Бабанки Колісник Семен Романович.
В Рощахівці він мав однодумців і вони були проти більшовицьких перетворень».
Особливо
загострилися відносини після того, як на запрошення Центральної Ради українські
землі окупували німецькі війська. Проти них піднялися селянські повстання
Півдня України:
загони Махна, Григор’єва, Домацького, Марусі Никифорової, Зеленого, Заболотного, Пономарьова,
проходили селом. До них додалися денікінці та різноманітні «доморощені»
сільські банди і протягом 1918 – 1919 рр. часто влада змінювалася по кілька
разів на день. І все оте «воїнство» грабувало, брало контрибуцію, на свій
розсуд чинило розправу над селянами.
Розповідає
секретар ревкому Яценко Я. А.: «Хата моїх батьків стояла в центрі села. Зранку я був в
ревкомі, займався своїми справами. В обід прийшов додому. Мати якраз витягла хліб
з печі. Батько, сідаючи до столу, глянув у вікно і вигукнув: «До нас їдуть
денікінці, видно хтось доніс їм про тебе. Ховайся Якове!» Але куди? Надвір вже
не вискочити. Але мати гукнула: «Лізь у піч». І я поліз у теплу ще піч. Мати заставила
заслінкою і пригорнула жаром. Денікінці зайшли в хату, почали питати батьків,
де ревкомівець шукали але не знайшли, побили батьків нагайками і пішли. Згодом
залишили село». Аж тоді син виліз з печі.
З села
Апрелівки наїхала банда в Рощахівку і на очах селян почала чинити розправу над
ревкомівцем з Апрелівки, його били і мордували, поки не втратив свідомості, а
тоді розпороли ножем живіт і насипали в рот і живіт зерна. Труп покинули серед
села і поїхали. Нагайки свистіли по спинах смільчаків, найбільш непокірних
вішали або розстрілювали. Це викликало глибоке обурення бідноти. Довелося самим
братися до зброї. Грозою для ворогів був «летючий» загін матроса Димова, який
діяв не лише в селах Рощахівської волості, а і інших навколишніх селах. Матрос
Димов загинув героїчною смертю в бою.
Організатором
загонів Червоної Армії в нашій місцевості були Солоненко Василь, Величко
Онисій, Шпанько Дмитро Савелійович. Всі вони загинули в роки громадянської
війни.
Коли через
Рощахівку проходила Перша кінна армія С. М. Будьоного, багато односельчан
влилися в її ряди і воювали до кінця війни. Серед тих хто повернувся з фронту,
будував нове життя і дожив до кінця 60-хрр. ХХ ст. були Чаплинський Іван
Васильович, Цимбалістенко Яків Макарович та інші.
Радянська
влада остаточно встановилася селі у січні 1920 року. Нова влада розподілила
поміж селян землю у їх трудову власність. Більшовики почали створювати колективні господарства. Перші це були ТСОЗи
(Товариства спільного обробітку землі). Брали кредити в банку на придбання
реманенту, посівного матеріалу. Але одержаного врожаю не вистачало
розрахуватися з банками і ТСОЗи в Рощахівці розпалися.
В 1924 році в
с. Рощахівці почалося створення с/г артілі, яку назвали «Воля». Прийняли її Статут. Обрали
раду. Головою обрали Вовченка Арсентія Семеновича, його заступником – Ширенка
Макарія Юдовича. В установчому протоколі члени новоствореної артілі просили
райземуправління, щоб із держфонду їм виділили 100 десятин землі і щоб артіль
мала право користуватися приміщенням «куркуля» Топор (тепер там садиба
Ковальчука Антона). В кінці протоколу записано: «Просить перед райуправлением о выдаче
недостающего инвентаря и земледельческих орудий, а Елисаветградскому управлению
– выдаче рабочих лошадей в количестве 4 штуки. Для приобретения этого выделям
суму в 250 рублей.»
В
статутній довідці, доданій
до цього протоколу, показано, що с/г артіль організована з 7 одноосібних
господарств, в артілі працездатних 17 осіб, а всього їдоків 24. Всі члени
господарства мали виборче право . З 7 господарств – 4 були безземельними, 3
мали по 3 десятини землі. На час створення артілі коней не було зовсім,
числилася 1 корова, 1 свиня, 1 вівця, 1 віз, 1 хід до фургона, 1 дерев’яна борона, 1 поламаний однолемішний плуг (за матеріалами
обласного державного архіву).
Розвивалася освіта. В 1925 році відкрилася школа –
семирічка. Приміщення 4-х класної школи було добудовано. Поряд у кам’яному будинку колишнього сільського багача, відкрилася
лікарня. Першим лікарем було призначено молодого спеціаліста, випускника
Московського медінституту Синовця Миколу Антоновича. У панському палаці було
відкрито «Народний дом», де була бібліотека ( з панських книг), народний театр
(активними учасниками були Волков Андрій Максимович, Літвінова Пелагія
Федорівна, Сірий Іван Федорович, Яценко Іван Олександрович, Мудра Варвара
Семенівна), сільська Рада, кімнати комітету комсомолу, партійного осередку, лікнепу
(ліквідація неписьменності) та ін.
В період радянської колективізації
сільського господарства: в 1930-1932 рр. на території Рощахівської сільської ради утворилося 3 колгоспи: в с. Рощахівці – колгосп ім. Петровського, в с.
Маріуполь - колгосп «Нове життя», в с. Ганнопіль – колгосп «Третій
вирішальний».
В 1932 р. в с. Рощахівці було
організовано МТС і політвідділ при ній, побудовано ремонтну майстерню, гараж.
Приміщення панського будинку розібрали і в центрі села побудували приміщення
адмінбудинку МТС, в якому були такі кімнати: 2 для спеціалістів (механізаторів,
інженерів, агрономів), бухгалтерія, кабінет замполіта, кабінет директора,
приймальня. Поряд прибудували приміщення сільського клубу з кінобудкою. В
приміщенні колишньої корчми розмістилися в одній половині сільська рада, а в
другій – сільська бібліотека. Кам’яний будинок колишньої «монопольки» (державної крамниці)
переобладнали під квартиру директора
МТС, хати «розкуркулених» селян переобладнали під квартири спеціалістів.
Біля МТС насадили парк, поряд на стовпі почепили радіо – гучномовець. Навпроти
побудували велике кам’яне приміщення, де розмістилася контора споживчої кооперації та магазин зі
складськими приміщеннями. Для вироблення електроенергії і освітлення МТС,
клубу, реммайстерні, радіо встановили вітродвигун, а за селом збудували склад
пального і мастильних матеріалів для сільськогосподарської техніки МТС. З решти
будматеріалів, що залишилися від панського будинку, на тому ж місці збудували приміщення конюшні на 50 коней,
2 корівники, телятник, свинарник, ветлабораторію, сепараторний пункт, льодник.
На території панського парку розмістилася колгоспна левада з кінним водогоном
для поливу городини. На подвір’ї «розкуркуленого» селянина Поворозки змонтували млин.
Навпроти розмістили контору колгоспу ім. Петровського, продуктову і зернову
комору, кухню, їдальню «Марічка» (під навісом), ще вище виноробний цех і винний
погріб.
Із середини 30-х років у
колгоспі були свої кадри: голова Заховайко Степан, польовод
Дубовик Петро, бригадир Пилипенко Гнат, головбух Лазарчук Мусій,
рахівник Колісник Варвара, механіки Сміхотур Григорій, Пилипенко Гнат, зав.
тваринницької ферми Літвінов Феофіл Петрович, якого за зразкову роботу
преміювали в 1940 р. поїздкою на ВДНХ в Москву. З часу організації МТС і
до Великої Вітчизняної війни її беззмінно очолював директор Алексашенко,
головним бухгалтером був Іксар Гурин комбайнерами Сірий Порфирій, Пигина Павло,
Лазарчук Пантелеймон, Колісник Данило, шоферами Ковтун Іван, Воробйов Семен,
Красножон Іван, Безпалко Дем’ян, Попік Олександр, токар Воєнний Федот, Сірий І.
Ф. Сільську раду очолив Волков Андрій Максимович. З 1938 року школа стала
середньою, очолював її Білов. Вчителями були Пасічник Йосип Самсонович (загинув
у 1941 році під Москвою), Біденко Ольга Василівна, Єфременко Ганна Михайлівна,
Бігге Анна Яківна, Тимошенко Ніна Степанівна,Тимошенко Григорій Антонович,
Жабко Андрій Іванович, Дзюбенко Леонід Омелянович, Найденко Віра Володимирівна,
Завгородня Раїса Андріївна, Безпалко Федір Карпович. В 1941 році відбувся перший
випуск 10 класу середньої школи с. Рощахівки.
Начальником створеного у селі
поштового відділення працював колишній голова ревкому Єфременко Микола
Максимович, телефоністкою – Скрипниченко Марія.
В 1938 р. з сільського
медпункту створили дільничну лікарню з чоловічою і жіночою палатою на 6 ліжок
кожна, родильним відділенням на 5 ліжок, амбулаторією, господарськими
будівлями. Головним лікарем працював Раскін. Збудували приміщення аптеки, якою
завідувала Єфременко Лідія. Відкрили дитячі ясла. Двічі на тиждень (четвер і
неділя) в центрі села працював ярмарок.
В 1940 році навпроти контори
МТС побудували диспетчерський пункт і радіовузол, радіофікували центр села. Сільське
споживче товариство відкрило їдальню, буфет. Село розвивалося. Формою оплати
праці став трудодень, який замінив зрівнялівку « на їдоків» , «на паї», «за
десятий сніп» і т. д. Трудодень дав можливість розподіляти доходи з урахуванням
кількості і якості затраченої праці. Наприклад, за перевиконану норму
відповідно до проценту виконання за один робочий день нараховували і по 1,5 і
по 2 і більше трудоднів. Особливо це мали трактористи і комбайнери. На трудодні
нараховували натуроплату і гроші.
В 1935 році ІІ Всесоюзний з’їзд колгоспників затвердив зразковий статут колгоспів, а
уряд прийняв постанову про закріплення за колгоспами землі у вічне
користування.
Розвивалося й культурне життя
села. Було ліквідовано неписемність, більшість селян вміли читати і писати. В
їх оселі прийшли книги, газети, радіо. Школи перейшли на здійснення обов’язкової семирічної освіти. Зріс прошарок сільської
інтелігенції. Сільському жителю полюбилося кіно, яке спочатку демонстрували
двічі на місяць, а потім один раз на тиждень пересувними установками.
Улюбленими фільмами були: «Ми із Кронштадта», «Юність Максима», «Чапаєв», «Цирк»
та інші.
Та з Заходу насувалася небезпека.
Німецький фашизм поставив за мету знищити СРСР, поработити слов’янські народи, відібрати в них землі, стати на них
повноправними хазяями.
Мирне трудове життя села Рощахівки, як і всього народу,
перервала війна, коли у неділю 22 червня 1941 року о 4-й годині ранку
гітлерівська Німеччина без оголошення війни вторглася на територію СРСР.
«Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой с
фашистской силой темною, с проклятою ордой !» - з перших днів війни залунав патріотичний клич. Три мобілізації в армію – чоловіки віком від 18
до 60 років. Плач і розпач проводжаючих. Евакуація колгоспного майна і МТС в
тил країни. Дороги заповнені пішими біженцями. Скільки було мук, людських
трагедій!
З
Рощахівки майно колгоспу в тил країни супроводжували Коростіленко Григорій,
Заялога (Нікуленко) Марія, Волков Андрій Максимович, майно МТС – механік Негода
Іван Федорович, директор МТС Аліксашенко.
6
серпня 1941 року в притихле село вступили фашисти.Так прийшов на нашу землю – «новий порядок». Через
кілька днів з’явилися
і органи окупаційної влади:
В приміщенні контори МТС – комендатура на чолі
з німецьким майором фон Байцем, перекладачкою стала вчителька німецької мови
Найденко Віра, постійними охоронцями з 5 німецьких солдат, куховаркою – Пісною
Дусею, кучером – Демурою Йосипом Титовичем.
В
приміщенні сільради – сільська управа, старостою було призначено колишнього
«куркуля» Шаталова Івана Кіндратовича, секретаркою – Лаврову Ольгу; в другій
половині будинку (бібліотеці) – поліцейська управа. Поліцаями були місцеві –
Ширенко Василь, Гулак Микола, Гладкий
Яків, Негрієнко Іван, а Любченко Петро і Близнюк Анатолій - з с. Федіївки.
В селі
було встановлено комендантську годину: з 6 годин вечора до 6 годин ранку
заборонялося ходити по селу місцевим жителям і чужим людям, заборонялося
порушувати світломаскування, збиратися в гурт більше 3-х осіб , співати на
вулиці, красти, ходити п’яному, вести крамольні розмови: анти німецьку агітацію
і т. д. Ввели спеціальні пропуски – посвідчення особи – аусвайси . Тільки з ним
можна було піти в інше село до родичів або кудись поїхати .
В
центрі села окупанти вивісили оголошення про здачу продуктів і теплого одягу
для німецької армії, про мобілізацію молоді на роботу в Німеччину, мобілізацію
населення на ремонт і розчистку доріг та інші
розпорядження влади. І в кінці кожного оголошення слова: «За невиконання даного наказу – розстріл (або
шибениця)». За менші провини: непослух,
сперечання з начальником, невихід або спізнення на роботу, недбале
ставлення до роботи та інше – 10, 25 чи 50 ударів нагайкою.
Середню школу було закрито, навчалися учні 1-3 та 2-4 класів восени та
весною, бо взимку школа не опалювалася. Навчалися в приміщенні шкільної хати (
до війни – квартира вчителів). Вчителями були – Вакуленко Володимир
Ілліч(завідуючий), Біденко Ольга Василівна. Вчилися по радянських підручниках в
яких затушовувалися фарбою малюнки радянської тематики і відповідно до нової
влади корегували тексти для письма і задач. Часто до школи посеред занять
зненацька заходили комендант з перекладачкою або староста і перевіряли, що учні
роблять на уроках. Тому, мабуть, щоб не потрапити в халепу учні більше писали з
Шевченкового «Кобзаря», співали Шевченкові «Думи мої…», «Заповіт», та
«Розпрягайте хлопці коні», а малювали на теми «Мені тринадцятий минало» та
«Журби» Л. Глібова. Уроків фізкультури не було, а політінформацію проводили на
тему «Гітлер – великий вождь і полководець», «Все для Великої Німеччини»,
«Вісті з фронтів» (все говорили, що Москва взята і йдуть бої за Сталінград).
Уроки праці були тяжкими: учні йшли полоти поля льону, соняшника (осот руки колов до крові), або рвали кропиву для ліків( руки
вкривали пухирі). Легше було робити на току – насипати зерно в мішки і таке
інше. На роботу водили вчителі, але за роботою наглядав поліцай, і хто
відставав на прополці чи зборі огірків, помідор, того сік лозиною по руках.
Колгосп було реорганізовано в громадський двір. Старостою
окупанти призначили Штурка Павла (з с. Стовбиної-Апрелівки), бухгалтером –
Лазарчука Мусія, бригадиром – Безпалка Юхима. Всім, хто працював, щомісяця
видавали 12кг зерна.
Працювали пошта і телефон,
обслуговувала все це - Скрипниченко Марія. Раз у тиждень кіньми з
Витязівки привозили пошту – газета «Українські вісті» та зрідка листи з
Німеччини, тощо.
Працював медпункт, який обслуговували Небелиця та Негода Ліда Андріївна.
Магазини були закриті. Базару не було. Існував натуральний бартер. Особливо
тяжко було від нестачі солі, сірників, мила. Про цукор забули, заміняв печений
буряк і гарбуз. Рятували від голоду городи з врожаєм картоплі, квасолі, буряків,
гарбузів, капусти, помідор, кукурудзи. Засівали ячменем, просом, соняхами пусті
городи. Замість хліба була мамалига, малай, макорженики (примітивні коржі).
Зажарювали страви борошном з меленого насіння прожареного соняшника. Зерно
мололи на жорнах. Мило варили з котів і собак, каустик діставали в бродячих
продавців. По сіль пішки ходили у Вознесенськ, під Одесу і Миколаїв.
Вогонь «позичали» у сусідів – бігали до них з мисочкою, у якій була полова, брали кілька жаринок
і несли додому. А взагалі намагалися, щоб жар від коров’ячого кирпича не
погас зовсім, тоді буде свій вогонь. Від одежі за 3 роки окупації залишилося
дрантя. «Виручали» німці, які проходили селом або розміщалися по хатах на
відпочинок – вони міняли ковдри, онучі на шнапс, яйка, млеко, курку, сало та
інші «послуги».
Так жило село в роки окупації, терплячи зневагу, приниження, грабунок і
прислухаючись уночі до гуркоту артилерійської канонади на сході чи гудіння
літака, який іноді розкидав радянські листівки. Люди не могли миритися з так
званим «новим порядком».
Відомий історик із-за океану (США) Орест Субтельний пише в своїй
«Історії України», що український народ на окупованій території був байдужим до
окупантів, брав малу участь у русі Опору. Ні, пане Субтельний, треба було бути
тут і бачити, що навіть у звичайному селі серед
рівного степу, позбавленого природного укриття (лісу) з перших днів
окупації створилися підпільні групи для боротьби з ворогом. Звичайно, важко їм
було, бо хіба ж можна було повірити, що серед вчорашніх твоїх односельців і
однокласників виявилися запроданці-зрадники. Так, через декілька місяців після
встановлення окупаційного режиму в нашому селі було розкрито і заарештовано
підпільну групу, якою керував вчитель Безпалко Федір Карпович( розстріляний у
Витязівці). В групі було кілька військовополонених (розстріляні у Витязівці),
що жили в конюшні і працювали в громадському дворі, та місцеві жителі Яценко
Іван Олександрович, Кліменко Федот Михайлович (потрапили в концтабір Бухенвальд,
чудом вижили та після війни повернулися в Рощахівку), Гуріненко Іван
(розстріляний у Витязівці), Безпалко Мефодій Іванович Яценко Олексій Микитович,
Коростиленко Степан Трохимович, Пісний Фока Афанасійович, Меркулов Василь
Андрійович (замучені і розстріляні гестапівцями у м. Кіровограді).
В селі осіли кілька сімей євреїв, які не встигли евакуюватися. Всіх їх
німці вивезли і розстріляли під
Витязівкою, пам’ятаю прізвище однієї сім’ї – Гомон.
В 1942 р. фашисти насильно вивезли з села на каторжні роботи до
Німеччини велику групу молоді 1926 року народження:
1.
Пигина(Лазарчук) Люба Павлівна
2.
Яценко
Віра Василівна
3.
Колісник
Люба Федотівна
4.
Найденко
Володимир Володимирович
5.
Кобренко
Василь
6.
Говбавер
(Мороз) Женя
7.
Димура (Безпалко) Надія Кононівна
8.
Ковтуненко
(Дарієнко) Віра Павлівна
9.
Дарієнко
Сергій Леонтійович
10.
Дубовик
Любов Петрівна
11.
Безпалко
Віра Савелівна
12.
Літвінова
Марія Матвіївна
13.
Бикова
Марія Петрівна
14.
Осіпов
Михайло (патронат)
15.
Сіра
Софія Іванівна
16.
Волков
Володимир Андрійович
17.
Воробйов
Євгеній
18.
Антоненко
Лука Сафонович
19.
Кліменко
Віра Федотівна
Не всі повернулися додому після війни…
В 1943 р.
фашисти схопили у селі підпільницю з м. Вознесенська Хліпостову Фросю, яка
прийшла до матері і принесла кілька радянських листівок. Мати її мешкала на
хуторі Вирішальному. Вночі до материної хати вдерлися поліцаї, зробили обшук,
знайшли листівки, заарештували Фросю і через кілька днів повісили.
В цей же час
на хуторі Вирішальний таємно жив у матері керівник молодіжної підпільної групи,
що об’єднувала молодих патріотів с. Буховецького і с. Рощахівки – Коростиленко
Петро ( перший чоловік сільської вчительки Сміхотур О.О.). Група мала
радіоприймач, слухала фронтові зведення і розповсюджувала їх саморобними
листівками серед людей. Петро захворів туберкульозом, але боровся і керував
групою до звільнення нашої землі від окупантів. В 1945 р. він помер. До цієї
групи входили Кізіль Олександр, вчитель Перванюк Іван Арсентійович. Членом
підпільної групи, якою керував Рибак Сергій
(с. Кіровське) був Мисевра Василь Семенович (після війни
директор Рощахівської середньої школи).
Отже, наш народ не скорився окупантам!
18 березня 1944 року село було звільнено воїнами 52-ої стрілецької
дивізії радянської армії. Бою не було. Німці напередодні тікали пішки по
весняному бездоріжжі, покидавши на дорогах, в степу військову техніку:гармати,
автомашини з майном і радіостанціями, ящики з патронами і снарядами та особисті
речі. В кількох хатах німці, які заспали і не встигли втекти, почали
відстрілюватись. В перестрілці загинуло 3 німців і 1 радянський солдат Тепляк
Данило Тихонович з Харківщини. До 2-х десятків німців взяли в полон радянські
солдати. Село радісно вітало своїх визволителів, запрошували до хат, пригощали
молоком. А польова кухня в центрі села пригощала дітвору і дорослих солдатською
кашею. Вперше за три роки залунали жарти, сміх, пісні і танці під гармошку. Та
визволителі не затрималися надовго. Через кілька годин вони пішли на Захід, на
Буг.
Список
вчителів і випускників Рощахівської сільської школи в 1941р. та їх подальша
доля.
Білов І. В. (директор, після війни директор Казанківської
сш Миколаївської області)
Вчителі:
Дзюбенко Леонід Омелянович(вбитий на війні)
Рева І. Я. (вчитель історії)
Пасічник Йосип Самсонович (вчитель математики – вбитий )
Кізнер І. Й. (вчитель німецької мови)
Фросіняк Микола Іванович (вчитель російської мови –
вбитий)
Жабко Андрій Іванович (вчитель української мови – вбитий)
Учні:
Марченко Іван (вбитий)
Величко Олександр (вбитий)
Голод Володимир (після війни вчитель математики в
Рощахівській школі)
Несвіцький Микола
Коростіленко Григорій (офіцер, після війни голова
колгоспу, партійний працівник)
Безрученко Степан (офіцер, кадровий військовий)
Степаненко Іван (підполковник, кадровий військовий)
Гладка Ольга Никифорівна (після війни вчителька)
Біденко Олена Василівна (після війни вчителька)
Мензілевська Люба (колгоспниця)
Подтьолок Олена
Булуй Кузьма (вбитий)
Список односельчан, що загинули на фронтах
війни:
1.
Абаза Федір Петрович
2.
Антоненко
Арсентій Софронович
3.
Антоненко
Григорій Софронович
4.
Бабина
Григорій Григорович
5.
Бабина
Дем’ян Саліфонович
6.
Бабина
Гнат Григорович
7.
Бабина
Микола Афанасійович
8.
Базалюк
Арсентій Юхимович
9.
Базалюк
Петро Андрійович
10.
Безпалко
Олександр Олексійович
11.
Безпалко
Андрій Остапович
12.
Безпалко
Юхим Іванович
13.
Безпалко
Ілля Іванович
14.
Безпалко
Федір Карпович
15.
Безпалко
Федот Кіндратович
16.
Безсмертний
Віктор Костянтинович
17.
Безсмертний
Володимир Григорович
18.
Беліков
Семен Дмитрович
19.
Берднік
Григорій Трохимович
20.
Берднік
Михайло Павлович
21.
Берднік
Микола Трохимович
22.
Берднік
Федір Павлович
23.
Бичкінський
Адам Данилович
24.
Бобух
Василь Васильович
25.
Бобух
Ілля Васильович
26.
Василенко
Юхим Кіндратович
27.
Воєнний
Іван Гнатович
28.
Воєнний
Іван Пилипович
29.
Воєнний
Леонід Павлович
30.
Воєнний
Микола Пилипович
31.
Воєнний
Тимофій Пилипович
32.
Воєнний
Микола Пилипович
33.
Воєнний
Тимофій Пилипович
34.
Вороний
Іван Корнійович
35.
Гавриш
Іван Миколайович
36.
Гладкий
Антон Дмитрович
37.
Гладкий
Яків Лаврентійович
38.
Горностаєв Іван Олександрович
39.
Гуріненко
Іван Васильович
40.
Данішевський
Олексій Степанович
41.
Держимайлов
Віктор Станіславович
42.
Дзюбенко
Леонід Омелянович
43.
Добролежа
Володимир Іванович
44.
Дроботов
Іван Петрович
45.
Дубовик
Петро Степанович
46.
Димура
Микола Олексійович
47.
Димура
Микита Омелянович
48.
Димура
Семен Карпович
49.
Дядик
Петро Іванович
50.
Жабко
Андрій Іванович
51.
Жосан
Іван Якович
52.
Жуковський
Микола Григорович
53.
Заховайко
Степан Пилипович
54.
Заялога
Володимир Демидович
55.
Іванов
Андрій Захарович
56.
Іванов
Іван Прокопович
57.
Ірха
Іван Петрович
58.
Касьян
Іван Захарович
59.
Касьян
Микола Захарович
60.
Кваша
Прокіп Дмитрович
61.
Кваша
Семен Михайлович
62.
Кисляченко
Іван Іванович
63.
Коваль
Іван Лукич
64.
Ковальчук
Андрій Йосипович
65.
Кожевник
Микола Ілліч
66.
Кожевник
Яків Данилович
67.
Кожевник
Степан Данилович
68.
Колісник
Григорій Федотович
69.
Коростіленко
Олексій
70.
Коростіленко
Іван Григорович
71.
Коростіленко
Микола Кирилович
72.
Коростіленко
Петро Павлович
73.
Коростіленко
Степан Трохимович
74.
Крючков
Федір Прокопович
75.
Кучугурний
Григорій Федорович
76.
Лавров
Іван Савелійович
77.
Левінський
Володимир Михайлович
78.
Літвінов
Федосій Гаврилович
79.
Мальований
Макар Андрійович
80.
Мантула
Кіндрат Степанович
81.
Марущак
Михайло Семенович
82.
Меркулов
Микола Андрійович
83.
Мироненко
Савелій Прохорович
84.
Макровецький
Гаврило Потапович
85.
Мороз
Юхим Максимович
86.
Мудрий
Семен Степанович
87.
Олійніченко
Трохим Федорович
88.
Олійніченко
Михайло Трохимович
89.
Омельченко
Григорій Сидорович
90.
Омельченко
Сергій Сидорович
91.
Палій
Іван Романович
92.
Пасічник
Йосип Самсонович
93.
Петренко
Іван Іванович
94.
Пигина
Афанасій Дмитрович
95.
Пигина
Петро Дмитрович
96.
Пигина
Федот Дмитрович
97.
Пилипенко
Антон Григорович
98.
Пилипенко
Іван Петрович
99.
Пилипенко
Микола Іванович
100.Пісний Андрій Романович
101.Пісний Іван Андрійович
102.Пісний Петро Федорович
103.Погорілов Андрій Корнійович
104.Погорілов Йосип Корнійович
105.Полудень Григорій Омелянович
106.Попік Микола Іванович
107.Пугач Микола Савелійович
108.Пугач Петро Миколайович
109.Рехін Микола Микитович
110.Ройбул Олексій Іванович
111.Рябчук Василь Григорович
112.Рябчук Юхим Григорович
113.Садовий Іван Данилович
114.Сологуб Іван Васильович
115.Сологуб Микола Демидович
116.Сірий Григорій Федотович
117.Сірий Іван Федотович
118.Сірий Микита Федотович
119.Сіренький Семен Олексійович
120.Сидоренко Митрофан Тимофійович
121.Скворцов Степан Іванович
122.Соломаха Дмитро Федорович
123.Співак Григорій Іванович
124.Титаренко Григорій Юхимович
125.Ткаченко Йосип Йосипович
126.Тригуб Іларіон Якович
127.Трофімов Дмитро Трохимович
128.Фросіняк Микола Григорович
129.Хліпостова Фросина Іванівна
130.Хліпостов Іван Іванович
131.Холін Харитон Хомич
132.Хорунжий Кіндрат Калістратович
133.Чаплинський Микола Іванович
134.Червоніщенко Семен Ілліч
135.Червоніщенко Сергій Григорович
136.Червоніщенко Степан Іванович
137.шаманський Андрій Степанович
138.Шаповал Іван Дмитрович
139.Яценко Олександр Павлович
140.Яценко Олексій Петрович
141.Яценко Іван Петрович
142.Яценко Олексій Терентійович
143.Яценко Григорій Федотович
144.Яценко Дмитро Кирилович
145.Яценко Іван Демидович
146.Яценко Іван Максимович
147.Яценко Степан Іванович
З
наведених вище списків видно, яких неймовірних втрат зазнали родини рощахівців,
і ці втрати різким болем відгукуються в наших серцях і сьогодні, а також у
серцях рідних дітей, онуків і правнуків тих, хто ціною власної крові і життя
здобув світлу мить перемоги і мирне життя.
Людство ніколи не забуде великого подвигу радянського народу, що знищив
фашизм. Пам’ять
про тих, хто загинув за Батьківщину, завжди житиме в серцях нашого народу.
Після звільнення с. Рощахівки
усі, хто мішг тримати зброю, йшли в армію добивати ворога. У вщент
зруйнованому колгоспі лишилися жінки, старі та діти. Головою колгоспу обрали
Безпалко (Вовченко) Меланію Остапівну, головою сільради – Касян Ніну Захарівну,
бригадиром (польоводом) Дубовик Марію, Сміхотур Ніну. З 1945 р. головами
колгоспу ставали демобілізовані фронтовики Куценко Григорій та Акушін Микола
Петрович. У селі – жодного трактора чи автомобіля. Трохи коней, яких половили в
степу (німецьких розбитих обозів). Волів – і руки, руки сільських трудівниць.
Як же вони трудилися! Орали поля коровами. Чотири корови в плуг і поряд чотири
жінки. Повільно тягли годувальниці плуг і з очей тварин капали сльози. А поряд
йшли жінки і теж плакали. Жили під час сівби і жнив у полі, бо вночі
розпряжених корів, волів треба було пасти. Пасли їх підлітки, які вдень вчилися
в школі, а після обіду допомагали старикам за кінними сівалками. Всі ходили
босі, ноги були обдерті, як сочилася кров, то обмотували ноги ганчір’ям. Адже фронту, батькам і братам, які воювали, потрібен
був хліб. Працювали за трудодні, за які восени працівникам видавали зерно,
овочі. В травні 1944 р. з нагоди завершення сівби відбувся в районі (с.
Витязівка) зліт трудовиків. На нього поїхали польовод Дубовик Марія і
сівальниця – оральниця Пилипенко (Яценко) Мотя Гнатівна.
З
квітня 1944 р. почала працювати школа, в якій спочатку було 7 класів. У
приміщенні школи під час окупації була солдатська казарма і конюшня (для
німецьких підрозділів, які зупинялися, проходячи через село), тому, перш ніж
навчатись, доводилося вичищати класні приміщення, латати підлогу, замуровувати
вибиті вікна, залишаючи дві шибки в горі , на які ледве знайшлося скла. Парти,
дошки, столи і навчальне приладдя німці попалили в грубах. Тому діти з дому
зносили хто стілець, хто стіл, хто лавку, хто шмат фанери або заліза для
класної дошки. Підручників не було, зошитів теж (1 зошит на базарі коштував
100-200 карбованців). Писали в саморобних, зроблених з газет зошитах між
друкованих рядків чорнилом, зробленим із сажі або ягід бузини, курячими чи
гусячими перами. Вчителі давали короткі конспекти і домашні завдання. Всі
вчилися дуже добре, бо скучали за навчанням, невстигаючих не було. Взимку груби
топили соломою, яку гарбами жінки восени завезли до школи і заскирдували. До
речі, всі учні воєнних і післявоєнних випусків стали спеціалістами з вищою
освітою. Вчителювали тоді : Завгородня Раїса Андріївна (директор), Біденко
Ольга Василівна, Єфременко Ганна Михайлівна, Жабко Фрося Іванівна, Тимошенко
Ніна Іванівна і Григорій Антонович, Шевченко Трохим Терентійович, Бігге Анна
Яківна, Романенко Петро Григорович, Романенко Устина, Богачова Марія Андріївна,
Бронзов Іван Іванович, Коростіленко (Хоменко) Надія Свиридівна, Гладка Ольга
Никифорівна,Кивлюк Ольга Калинівна.
Почав працювати медпункт з фельдшером-акушеркою Негодою Лідією
Андріївною і медсестрою-аптекарем Єфременко Лідією Миколаївною.
Відновило
роботу сільпо, головним бухгалтером працював Симиз Данило, продавцем
- Поляков Григорій Іванович, конюхом –
Демура Йосип. При сільпо працювала їдальня – буфет, якою завідувала Палій
Настя, виробляли морозиво і газовану воду, які продавала в ларьку Дубовик
(Акушіна) Галина Семенівна. При сільпо були складські приміщення, льодник,
конюшня.
В селі від Витязівської промартілі «Червоний кустар» відкрили швейну
майстерню, майстринями – швачками були яценко Пелагея і Сіра Христина, а
ученицями – Лазарчук (Кисляченко) Галина, Булуй (Барабаш) Ольга. В цьому ж
приміщенні працювали чоботарі Іванов Захарій та Коростіленко Пилип.
Поступово життя налагоджувалося, запрацювали пошта і телефон, сільська
бібліотека. Відновила роботу Рощахівська МТС (ремонтували будівлі, завозили
обладнання в ремонтну майстерню). Керував цими роботами Аліксашенко, повернувшись
з евакуації. Поступово поверталась з евакуації техніка, гурти худоби. Йшли
ешелони на ст. Людмилівка і ст.Кірово-Українське з лісом, цеглою, цементом,
станками, технікою. Поверталися з евакуації люди.
Війна 1941-1945 рр. принесла народу незліченні втрати. У битвах на
фронтах, у боротьбі з окупантами село втратило понад 150 осіб,не рахуючи тих,
хто помер на окупованій землі від хвороб, голоду, холоду , нестатків. Значно
зменшилися працездатне населення, тому в роботу включалися діти і підлітки 8-15
років, які навчалися і працювали після обіду в колгоспі. В 1944/1945 н. р. до 1
січня діти працювали на зборі урожаю вручну: носили і складали снопи на
молотарку, відгортали від неї солому і полову, збирали овочі, по снігу і
морозах ламали качани кукурудзи, зрізали головки соняхів, вручну їх
обмолочували і теребили. Бо за роки війни
технічна озброєність сільського господарства опинилась на рівні початку
30-х років.
Не вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Люди жили в
напівзруйнованих хатах та землянках. Але вони були сповнені рішучості швидко
подолати післявоєнні труднощі. Жили і працювали.
В
кінці 1945 р. і аж до 1947 р. відбувалася демобілізація фронтовиків. В село
повернулися воїни-переможці, які одразу включалися у відбудову зруйнованого
господарства, це:Лазарчук Пантелеймон Мусійович – комбайнер, Кисляченко Микола
Іванович – комбайнер, Аліксашенко – директор МТС, Лавров Микола Семенович –
головний бухгалтер МТС, Іксар Гурин – бухгалтер, Іксар Григорій механізатор,
Красножон Іван Іванович – шофер, Дубовик Віктор Петрович –механізатор, Пигина
Іван Дмитрович – комбайнер, Чаплінський Сергій Іванович – шофер, Пісна Марія
Григорівна – медсестра, Швець Віра Андріївна – медсестра, Кожевник Григорій Ілліч
, Пісний Микола Романович – комбайнер ( пройшов шлях від Сталінграду до Берліна
без поранення), Цимбалістенко Анатолій Якович – воював з 1941 до 1945 рр.
(інвалід), Єфременко Любим Миколайович – інвалід війни, студент Московського
державного університету та Єфременко Леонід Миколайович – студент Московської
військової академії – вони закінчували навчання після війни; Голод Володимир
Єпіфанович, Перванюк Іван Аксентійович, Бронзов Іван Іванович, Севірінчук
Микола Сергійович - вчителі; Коваль
Володимир Давидович – голова колгоспу, інвалід війни, Коростіленко Григорій
Федорович – офіцер, голова сільради, згодом замполіт МТС та багато інших
воїнів.
Після розпаду колгоспної системи селяни перейшли до фермерського
господарства, а інші здають свої паї в аренду.
Автор нарисів: вчителька Рощахівської школи – Горбань Валентина Яківна
Визначні особистості
Заповідні території
Легенди
Фотогалерея
Немає коментарів:
Дописати коментар