с.Олексіївка

Олексіївка — село, центр сільської Ради, розташоване за 8 км на схід від м. Бобринця по берегах річки Сугоклії — правої притоки Інгулу,  за 45 км від залізничної станції Долинська та за 55 км від обласного центру м. Кіровоград.  Населення — 577 чоловік..

   

Одним з найстаріших поселень степової Бобринеччини є село Олексіївка. Дослідники В. Ястребов, Д. Яворницький, Телєгін та наш бобринецький краєзнавець Г. Лашкул датують його ІІІ тисячоліттям до н. е.  Свідченням того, що наші землі були заселені ще в давнину є залишки поселень доби неоліту, коли людина від мисливства і рибальства  переходить до землеробства і скотарства та курган скіфських часів 4 ст. до н. е. в якому було виявлено велику кількість побутових речей. Скіфи, сармати, уличі – ось головні пращури цього степу. Село розташоване в красивому урочищі Сугоклія, на березі однойменної річки. Назва її походить від «сага» чи «осага» масні або іржаві плями на воді. «Жовта річка» з тюркської.

   У народі кажуть, що без минулого немає майбутнього. А чи можна говорити про минуле України та нашого краю і не згадувати наших козаків-запорожців? Слава про них линула широким світом. Були вони витривалі, дужі, кмітливі і на диво хоробрі. Вміло чинили опір найзапеклішому ворогові.

 Видатний етнограф Володимир Миколайович Ястребов досліджуючи Єлисаветградщину в XIX столітті писав, що в семи верстах від Бобринця єлисаветградського уїзду, є велике село Олексіївка; воно розташоване по обох берегах річки Сугоклеї, правої притоки Інгулу. Років 150 тому назад річка була досить повноводною і забезпечувала весь Бобринець рибою. «По обставинам приватного характеру мені довелось побувати в Олексіївці декілька разів і впевнитися в тому, що село це має не малий інтерес в етнографічному і історичному планах. Населення Олексіївки кидається в очі красою типу: високим зростом, овальними обличчями з великими карими очима і прямим, рельєфним носом, відрізняється високим розумінням власної гідності, що виражається звичним розмовним звертанням «козаче»; в місцевому костюмі; особливо жіночому, досить стійко тримається народна старовина, точно так же і в правах, і в звичаях помітно збереження багатьох давніх обрядів: на весіллях печуть коровай, лежень і дивень, і готують гільце». Ці звичаї збереглися до сьогоднішнього дня. Отже, Олексіївка дійсно має дуже давню історію. Дослідники (а саме В. Голобуцький) відзначають, що «у першій половині XVI століття землі Дикого Поля вже не були диким, безлюдним краєм...» Вже з другої половини ХVІст. на землях нинішньої Кіровоградської області виникають запорізькі зимівники, серед них і зимівник в Олексіївці. Дані землі входили до Вольностей Війська Запорозького де красиво кутами містилися зимівники запорозьких козаків Степана Залізняка, Петра Москаленка, Тихона Толстика, Грицька Гури, Степана Козуба, які  були контрольовані самим Петром Калнишевським. Олексіївка поділяється на декілька частин (до історії яких ми звернемося пізніше). Південна частина правобережжя, що називається «козачим кутом», і є корінною, давньою частиною села. Вивчаючи дослідження В. Ястребова «В запорожском захолустье» можна зустріти цікаві відомості. Ось вони: «Від старожилів я дізнався, що за народним переказом на місці нинішньої Олексіївки і на околицях її жило сім запорозьких сімейств. Достеменно прізвища не відомі, але можна стверджувати деякі з них - це Москаленки, Вербові, Залізняки та інші.   Деякі   селянські   сім'ї   Олексіївки   ведуть   своє   походження   від запорожців, а саме Гураля, Великий, Гавриш, Бондаренко, Тороп, Будяк, Сова, Швидкий, Колонтаєвський, Лабза (він же Вербовий), Шадура, Брунька. Ці прізвища збереглися й до цього часу.

Милують око і живописні куточки Олексіївки, створені природою назви яких мають давню історію - це Москаленкова балка, яка отримала назву від імені запорожця, який проживав тут у зимівнику. На пам'яті старожилів тут росла стара «москаленкова» груша і була гарна криниця. Вербова балка пов'язана з іменем запорожця Вербового. Подекуди козацькі криниці залишилися і до сьогодні.

   Ніколи український народ не мирився з соціальним, національним чи релігійним гнітом. На зміну козацтву прийшов гайдамацький рух. Найбільшим піднесенням, апогеєм гайдамацького руху стала славнозвісна Коліївщина (1768 року). Багато видатних імен на нашій благословенній Бобринеччині. Серед них - славний рід запорожців Залізняків. А як нам відомо, з Коліївщиною пов'язане ім'я Максима Залізняка. Батько Максима Залізняка жив у наших краях - в Олексіївці. Посилаючись на польські архівні дані, про це згадує дослідник Запорозької Січі А. Скальковський: «У селі Олексіївці на Громоклеї жив старий запорожець Григорій Залізняк, колишній «курінний товариш і осавул полковий, у якого було два сини. Молодший Максим і заступив батькове місце у Тимошівському курені на Січі.»

Сучасник подій Коліївщини шляхтич Ліппоман зазначає, що Залізняк з невеликим загоном вирушив із села Олексіївки, де впадає Сугоклея в Інгул, на Січ.

  Цікаві факти з біографії Залізняка подає також місцевий нащадок Перепилицин, що походив з роду козака Перепелиці, який проживав в сусідньому селі Коротяк. Він подав до місцевої газети статтю про свій маєток у минулому. Дід автора свідчив, що по сусідству з ним мешкали козаки Бузько, Островерхий, Морква і осавул Грицько Залізняк. Зимівник останнього був на Сугоклеї. 
В. Ястребов наводить цитату з статті: «Этот Грицько был отцом известного Максима Григорьевича Железняка, руководившего погромом в  киевской Украйне и разорившего совместно с Гонтой Умань в 1768 году. Деду моему было тогда 18 лет, два года он был реестровим казаком. Учавствовал ли он в Уманской резне, не знаю, об зтом дед не говорил... впрочем, есть основания предполагать, что дед мой не был исключением». Дід Перепилицина, який з восьми років виховувався при Лебединському монастирі, не раз бачив там Максима. Відомому етнографу, вчителю Єлисаветградської гімназії В. Ястребову пощастило знайти в документах місцевого поміщика Олексієва відомості про Залізняків. Найдавніший документ датується 19 травня 1777 року. Це купча, згідно якої «козак Херсонської провінції Інгульського повіту» Степан Євгенійович Залізняк продав надвірному раднику Ларіону Спиридоновичу свій зимівник при річці Комишуватій Сугоклеї в суміжності зимівника козака Трохима Толстика. Крім купчої, тим же роком позначено ще два документи: 
1. «Межа, учинена в Херсонській провінції в Інгульському уїзді відмежованої дачі надвірного радника і губернського товариша, Ларіона Спиридоновича Олексієва»; 
2. план дачі Олексієва. 
Всього поміщик мав 10300 десятин землі. На плані в межах «дачі» показано декілька зимівників, а саме: 
1. на правому березі Сугоклеї, проти Олексіївки, зимівник Толстика; 
2. нижче течії річки — бувший зимівник Залізняка;
 3. ще нижче - зимівник Москаленка.

Толстик і Москаленко не пред'явили претензії з приводу загарбання поміщиком їхніх земель і залишилися і надалі жити в своїх зимівниках, можливо, ставши кріпаками. Проте Степан Залізняк не захотів підкоритися загарбницьким зазіханням поміщика й одержав за свій зимівник 50 крб. відступного, про що й написано в згаданій купчій.

  Старожил села Павло Сидорович Чередніченко повідомив переказ, почутий ним у 30-х роках від 85-річного Гавриша. Перед виходом у чигиринські ліси, Залізняк разом зі своїм невеликим загоном зимував у Запорізькому куті села. На сторожовій могилі стояла варта Залізнякових гайдамаків. Звідси, певно й пішла назва - могила Залізнякова. А ще в селі є печера, в якій за переказами переховувався Максим Залізняк зі своєю залогою. Коли в 20-х роках минулого століття олексіївці будуючись рили льохи то натрапили на фундамент будівлі козацьких зимівників. Таким чином, письмові джерела, народні перекази, спогади, які й зараз живуть серед старшого покоління олексіївців, підтверджують той факт, що коріння славного ватажка запорожців знаходяться в нашому степовому краї. 
Що ж до версії, за якою він народився в селі Івківцях Чигиринського району, слід зауважити, що дійсно, такі свідчення є у рапорті отамана Тимошівського куреня російським властям від 2 серпня 1768 року. Але, як вважає місцевий бобринецький історик-краєзнавець Г. Лашкул, вони не відповідають дійсності, бо для цього були об'єктивні причини. Ватажки Січі прекрасно розуміли, що довівши причетність козаків до повстання, Катерина II не пошкодувала б їх, а тому й відписувались, запевняючи про те, що вони до повстання не приєднувалися. А на спеціальні запити про окремих осіб повідомляли, що ті прийшли на Запорожжя із Правобережної України, де була польська влада. Тому й могла з'явитися версія про народження Залізняка на Чигиринщині.

    Так, пішли в забуття козацькі часи і козаки, що проживали на території зимівника  частиною   осіли   на  території  села.   Датою  народження   саме Олексіївки є 19 травня 1777 року. Саме в цей день Катерина ІІ подарувала своєму надвірному раднику Алексеєву 10260 десятин землі без права продажу і на честь свого нового власника село отримало назву Олексіївка. Знаковим є те, що власник збудував храм, який було освячено його іменем ще при житті. Це був перший випадок в історії. Шануючи прабатьківську віру, товариство                 по­будувало дубову каплицю-церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яка функціонувала з 1747 по 1812 рік, а влітку жахливої Вітчизняної війни 1812 року була загадково знищена вогнем. Легенда-переказ селян говорить про дивне             спа­сіння з вогню Чудотворної ікони Святителя Олексія волосним писарем Григорієм Давиборщем. Спа­сенний образ стане основою для колективної          по­будови нової церкви.

З 1812 по 1815 рік на пожертвування селян та секунд-майора Петра Єремеєва, сина Родзянки, була побудована та освячена цегляна церква Олексіївська — однокупольна, в яку повернулась "Нео­палима Купина" — ікона Святителя Олексія. Уні­кальність та магічно-сакральна цінність цього правонаступництва схована в тому, що волосне село з його козацькою відзначено Трисуттям герба Алексеєва (шабля, стріли та степовий кібець), а також однойменним духовним настав­ником Поля та назвою села легендарного козаць­кого Покуття.

Херсонські єпархіальні відомості за 1827 рік №116 (архіви України) підтверджують факт даного приходу, який відносився до IV благочинного окру­гу і мав 120 десятин храмових земель, гарний козацький кипарисово-дубовий іконостас та бага­те церковне убранство. Православних прихожан було зареєстровано в Олексіївській волості біля 12 тис. чоловіків.

В кінці 20 років XX століття Олексіївська церква перестала бути культовою спорудою,    експлуатува­лась як склад, комора, клуб, повністю запустіла.

Долі храмів — це долі наших Степових Душ, тому руйнація їх, це закрита дорога до Творця.

     Життя в селі у XVIII - XIX ст. проходило, мабуть, як і в більшості населених пунктів України. Та все ж слід відмітити деякі особливості. Олексіївка була великим волосним селом.. Алексеєв недовго був власником села, а продав його поміщикам братам Родзянкам, які в свою чергу продали село поміщику Кир’якову. Нові власники села поміщики Кир’якови заснували тут ще 1832 року суконну фабрику, на якій застосовувалася праця кріпаків.  Становище кріпаків, особливо дворових людей, було дуже тяжким. Навіть один з царських чиновників змушений був у 1858 році констатувати, що: «Селяни не мають ніякого господарства, ані господарських будівель, устаткування, а живуть на подвір’ї поміщика і мешкають у будинку, частина якого зайнята під панську кухню; перетворені поміщиком Федюхіним у дворових, селяни цілий тиждень працюють у полі на користь поміщика».

   Під час реформи 1861 року олексіївським селянам наділялося по 0,72 десятини на ревізьку душу. Крім того, їм надавалося право купити або взяти в оренду ще по 2,32 десятини землі. Придбати землю додатково змогли лише 34 ревізькі душі. Таким чином, значна кількість колишніх кріпаків залишалася малоземельною. У 80-х роках XIX ст. в Олексіївці з 264 селянських господарств 161 засівало від 1 до 3 десятин, у той час як 8 — мали від 10 до 50 десятин посіву. Безкінних і однокінних дворів було 44, а 25 заможних хазяїв зосереджували у своїх руках 173 робочих коней і волів. Частина селянських господарств перебувала на грані цілковитого зубожіння. Дуже поширеною була оренда землі. Селяни, шукаючи виходу з малоземелля, вдавалися до оренди поміщицької землі. Тільки 1884 року в оренду здавалося 773 десятини орної та 430 десятин сінокосної землі, з них 228 десятин за гроші.

   Після 1861 року поблизу Олексіївки на дільниці Плоскому Камені було виявлено поклади каоліну. Купець Кузнецов 1879 року придбав у поміщика 100 десятин землі для розробки цієї сировини, У 1881 році поблизу Вертієвої балки відкрили кар’єр, де видобували глину. В цьому кар’єрі працювало чимало збіднілих жителів села. Було збудовано невеликий завод, контора якого розміщалася в Бобринці. Продукція відправлялася для виготовлення фарфорових і фаянсових виробів до Москви й Риги.

   З утворенням 1899 року Олексіївської волості в самій Олексіївці збільшилася кількість населення. Якщо за переписом 1896 року село мало 313 дворів і 1730 жителів, то вже в 1916 році тут налічувалося 477 дворів і 2323 чоловіка. Вкрай незадовільним було медичне обслуговування. Медичного закладу село не мало, хворі зверталися до лікарні в Бобринці, яка не могла обслужити навіть мешканців свого міста.

   Освітні традиції в Олексіївці сягають своїм початком в кінець XIX ст. В 1885 році в селі було всього 44 чоловіки, письменник і малописьменний серед них лише 2жінки. В 1891 році селяни на власні кошти орендували старе й темне приміщення де розмістилася земська школа. Навчалося в ній 108 дітей, з них 12 дівчаток. Через тісноту приміщення частина дітей не могла потрапити до школи.

Після неодноразових прохань селян нова поміщиця Анна Задонська розпочала будівництво двокласної школи. Будівництво йшло дуже повільно. До 1907 року були завезені матеріали і зведені стіни. В такому стані школу було передано до земства. Того ж року було засновано учнівську бібліотеку, фонд якої становив 230 книжок.

    У селі в  1893 році працювала  ще й  однокласна церковно-приходська школа (церковнопарафіяльна),  де навчалося 43 учні. Після неодноразових прохань селян нова поміщиця Анна Задонська розпочала будівництво двокласної школи. Будівництво йшло дуже повільно. До 1907 року були завезені матеріали і зведені стіни. В такому стані школу було передано до земства. Земство прискорило будівництво. Восени 1907 року школа розпочала роботу. В ній вже навчалося 203 учні, з них 152 хлопчики і 51 дівчинка. Парт у школі не було, діти        сиділи        за столами на ослонах. Основною дисципліною був      „Закон       божий".       Викладалися       також церковнослов'янське читання, російська мова, історія, арифметика.   

   Село зростало. Цікавим є те, що воно заселялося нерівномірно, а через певні часи. Так саме село поділяється на кілька частин. Як уже згадувалося, корінна частина села «Козацький кут», вулиця носить цю назву й до нині. Слідуючою за віком є частина села, що й по цей час носить назву «Хутір». Історія його заселення сягає XIX ст. і проживали там волоцюги та втікачі. Майже в один час було заселено Лівобережну частину села, що отримала назву «Сніжкова», яку носить і до тепер. Історія заселення досить цікава, як з'ясувалося місцевий поміщик обміняв власних собак на кріпаків з села Сніжкове Валківського повіту Харківської губернії. А також вулиця Заводська, яка отримала назву від розміщеної там суконної фабрики поміщика Кир'якова. А наймолодшою є вулиця Надеждівська, назва якої походить від імені її першої забудовниці Надежди. Йшли роки, змінювалися покоління історія набирала обертів… Починалося ХХ століття…

   1917-1920-ті роки для селян були не однозначними, як і для будь-якої людини того часу. Протягом даного періоду в селі Олексіївка влада змінювалась кілька разів, та все ж в 1919 році встановилася радянська влада.

   28 січня 1920 року створено волревком у складі Ф. І. Гавриша (голова), Н. А. Шпирка, Й. К. Остроушенка. 19 березня волревком передав свої повноваження волосному виконавчому комітету. При ньому створили відділи: управління, земельний, народної освіти, соціального забезпечення та ін. Військовим комісаром призначено Н. А. Шпирка. Волвиконком негайно приступив до розподілу землі між селянами, 14 серпня провів вибори народного суду. 25 липня 1920 року в Олексіївці створено прокатний пункт. Виникли кредитне і споживче товариства. В Олексіївці та двох ближніх селах 11 серпня 1920 року Створено агрономічні центри. За кожним з них закріпили по 30 десятин колишньої поміщицької землі. Одночасно засновано і радгосп, якому виконком виділив 300 десятин землі.

    Поступово відбудовувалося зруйноване під час війни господарство. Навесні 1923 року в Олексіївці було засіяно 900 десятин пшеницею, 1100 десятин ячменем, 700 — житом і 115 — соняшником. Утворювалися різні форми колективних об’єднань. 1922 року в селі виникла каса взаємної допомоги, яка через 4 роки налічувала 203 члени, створено сільське споживче товариство, до якого увійшло 258 чоловік. Тоді ж засновано і кредитне товариство, кількість членів якого налічувала 95 чоловік. У 1924 році виникають перші виробничі об’єднання.

 23 червня 15 бідняцьких господарств об’єдналися в артіль ім. Леніна, її головою обрали С. К. Остроушенка Господарство мало 108,4 десятини землі. 10 жовтня 1925 року засновано машинно-тракторне товариство, яке мало 55 десятин власної та 43 десятини орендованої землі. Члени товариства на пайові внески за допомогою державного кредиту придбали у Бобринецькому СCT трактор «Фордзон».

    В листопаді 1924 року почав діяти фельдшерсько-акушерський пункт. В роки громадянської війни школа працювала з перервами. Австро-німецькі окупанти вирубали сад, спалили все шкільне обладнання. Навесні 1920 року почалося заняття в 4 класах трудової школи, де навчалося 135 дітей. Для забезпечення учнів і вчителів продуктами харчування сільрада закріпила за школою 12 десятин землі. В лютому 1921 року в селі відкрито дитячий будинок для безпритульних дітей з Донбасу.

    Ще наприкінці квітня 1923 року в Олексіївці засновано сельбудинок. Спочатку його актив становив лише 15 чоловік, але через рік він збільшився до ста. Тут працювали гуртки політграмоти, сільськогосподарський, світознавства, атеїстичний, драматичний. Члени гуртка світознавства організували для односельців лекції з природознавства. Драматичний гурток підготував 14 вистав. Урочисто відзначалися  свята, випуски школи, початок і завершення сільськогосподарських робіт. 13 липня в Олексіївці відзначали свято Першого снопа і Дня кооперації. Об 11 годині біля сільради вишикувалась колона: чоловіки з косами і серпами, жінки з граблями. Під звуки оркестру колона вирушила в поле, де відбувся короткий мітинг. А після цього почалося змагання косарів, снопов’язальниць тощо. Урочисто відзначався і День кооперації — драмгуртківці показали свою виставу, відбулося народне гуляння.

    У 1926 році створено молочне і машинно-тракторне товариства, останнє налічувало 17 членів і мало 153 десятини землі. 16 червня 1927 року виникло друге машинно-тракторне товариство — «Комунар», до якого увійшло 25 чоловік, мало воно 190,7 десятини та одного трактора. У квітні 1928 року товариство «Комунар» перейшло на статут ТСОЗу. Наприкінці року 105 бідняків і середняків об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Комунар». Тягла було обмаль — 5 коней, 9 волів. Правління артілі через державний банк одержало 4673 крб. довгострокового кредиту на придбання сільськогосподарських машин і робочої худоби. В травні 1929 року виникла артіль ім. Шевченка, до якої увійшло 54 господарства. 21 жовтня того ж року на основі двох ТСОЗів утворився колгосп ім. Леніна. Він об’єднав 90 господарств і користувався 453 десятинами землі, головою правління був обраний К. З. Жиленко. 9 липня 1929 року на Статут сільськогосподарської артілі перейшов ТСОЗ ім. Петровського, а восени — ТСОЗ ім. Шевченка. У 1930 — 1932 рр. олексіївські колгоспи об’єдналися у дві великі артілі — ім. Ворошилова та ім. Орджонікідзе.

    30-ті роки ХХ століття вразили всіх своєю трагедією. Голодомор… В цьому слові злилося все. Не минув він і наш регіон. Жахливими були ті роки в Олексіївці. З навколишніх сіл тільки в нашому голодомор набув великого розмаху.  Очевидці свідчили, що врожай того року був непоганий і міг забезпечити селян хлібом до весни та буксирні бригади, які з’явилися в селі,  забрали все зерно і все що можна було їсти. Зі спогадів: «3има тягнулась дуже довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, всихали ручки і ніжки. Люди падали, помирали. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили без домовини, священика. Люди чекали тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив...» За неофіційними даними від голоду вимерло майже пів села.

   Та село відродилося і життя продовжувалося.  На початок 1936 року до артілі ім. Орджонікідзе входило 298 господарств, що мали 487 працездатних колгоспників, артіль ім. Ворошилова об’єднала 37 господарств 868 працездатними. Поля артілей обслуговували трактори Бобринецької МТС. Набувало розвитку і громадське тваринництво. Так, колгосп ім. Орджонікідзе на той час мав уже 130 коней, 150 голів великої рогатої худоби, 127 свиней і 507 овець. 1938 року передовий чабан того ж колгоспу К. А. Сова від 183 вівцематок одержав 260 ягнят. Працю чабана високо оцінили, нагородивши орденом «Знак Пошани. Його ім’я та ім’я ланкової С І. Будяненко занесено в 1940 році до Книги пошани ВСГВ. До цієї книги у 1939 та 1940 роках вписано також прізвища голови колгоспу Н. І. Гавриша, конюха Ю. А. Решетняка. Такої ж честі удостоєний колектив рільників з артілі ім. Ворошилова (бригадир X. Є. Рудак). У 1939—1940 pp. колгосп ім. Орджонікідзе був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

   З року в рік розвивалося артільне господарство села. На полях колгоспу ім. Орджонікідзе працювало 4 трактори, 19 сівалок, 25 плугів, 153 робочих коней. В артілі набувало розвитку садівництво і виноградарство. На тваринницьких фермах доглядали 286 голів великої рогатої худоби, 140 свиней, 687 овець. Набувало розвитку птахівництво.

   1935 року в селі діяв фельдшерсько-акушерський пункт, медичну допомогу подавали 4 медпрацівники. У семирічній школі 1939 року навчалося 280 учнів. Діяли колгоспний будинок, чотири червоні кутки, хата-лабораторія.

   Мирну, творчу працю радянських людей перервав підступний напад німецько-фашистських військ на нашу країну. З перших днів війни на фронт пішло 218 жителів села. Колгоспники, що залишилися, самовіддано працювали на полях і фермах. Всі чотири бригади артілі ім. Орджонікідзе на збиранні врожаю виконували денне завдання на 125 проц. Колгоспниці Є. А. Будяненко, Г. X. Леба, Є. С. Коваль щоденно в’язали по 8 кіп снопів замість 5 за нормою. 8 серпня 1941 року в село вдерлися фашистські загарбники. Почався масовий грабіж — гітлерівці забирали хліб, худобу, колгоспне майно, а також особисте майно колгоспників. Молодь вивозили в рабство до Німеччини. Безчинству окупантів не було меж. У серпні 1941 року всім сільським дівчатам наказали з’явитися в приміщення, де пиячили фашистські офіцери. Коли жодна з них не прийшла, озвірілі гітлерівці організували облаву, під час якої розстріляли чотирьох колгоспників. У вечері того ж дня вони закатували сільську вчительку. 2 вересня німецькі солдати вбили старого колгоспника О. Мироненка і його 12-річного онука. Замучена була також і дружина колгоспника Г. М. Савина.

   16 березня 1944 року воїни 93-ї (командир генерал-майор А. Я.Крузе) і 113-ї (командир полковник П. В. Дмитрієв) стрілецьких дивізій 57-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Н. А. Гагена визволили село від загарбників. В боях за визволення Олексіївки загинули гвардії молодший лейтенант Болдирєв Іван Миколайович,  Гура Іван та п’ятеро невідомих. За час окупації гітлерівці завдали селу великої шкоди. Матеріальні збитки становили близько 7,7 млн. крб. 120 олексіївців загинуло в боротьбі проти фашизму на фронтах Великої Вітчизняної війни. них 56 пропали безвісти, інші загинули в боях на теренах України та інших держав, їх імена занесено до Книги Пам’яті.   40 чоловік вивезено на роботу в Німеччину.

   Колгоспники одразу приступили до відбудови зруйнованого ворогом господарства. Не вистачало техніки, худоби й посівного матеріалу. В обох артілях залишилося 30 плугів, 13 кінних сівалок, 130 борін і 6 коней. На початок весняних польових робіт в Олексіївці було всього 47 чоловіків — здебільшого похилого віку, та 285 жінок, на плечі яких ліг основний тягар відбудовних робіт. У 1944 році жінки виробили 87 900 трудоднів. Чималу допомогу колгоспам надали підлітки, вони виробили 2892 трудодні. Добре допомогла сільським трудівникам тракторна бригада Бобринецької МТС. Механізатори зорали 732 га і засіяли 250 га. Колгоспники обох господарств одержали в середньому по 11,5 цнт пшениці та по 17 цнт жита на кожному гектарі посіву і здали державі 5709 цнт зерна. Трудівники артілі ім. Ворошилова додатково передали до фонду оборони 100 цнт хліба. Дуже важко було відновлювати колгоспне тваринництво. Наприкінці 1944 року в артілі ім. Орджонікідзе налічувалося всього 16 корів, 196 голів птиці. У відродженні тваринництва допомагала держава. 1945 року тут виробили 885 кг м’яса та 17 698 кг молока. У 1944—1945 pp. самовіддано працювали колгоспниці Н. М. Єременко, Г. П. Гурбенко, Є. Т. Сірик, П. П. Чередниченко, М. Є. Гавриш та інші. Н. М.          Протягом 1945—1946 pp. методом народної будови в Олексіївці завершено ремонт пошкоджених за час окупації приміщень школи, клубу, фельдшерсько-акушерського пункту.

   Останній рік четвертої п’ятирічки колгоспники Олексіївки завершили значними показниками в рослинництві і тваринництві. Цьому сприяло об’єднання 1950 року колгоспів в один — ім. Орджонікідзе. Артіль стала великим господарством, за яким закріплено 4555,7 га сільськогосподарських угідь. Перевиконання планів виробництва зерна, збільшення поголів’я худоби дало змогу підвищити виробництво м’яса в два рази, молока — в 3,5 раза проти 1947 року. Колгосп став мільйонером — прибутки його становили 1 061 620 карбованців.

 Значних успіхів досягнуто й у розвитку культосвітніх закладів села. На початок 1952 року повністю виконано закон про загальне семирічне навчання. Під час фашистської окупації школа була напівзруйнована, отже відновити після визволення навчання в усіх десяти класах не було можливості. Перший випуск десятикласників відбувся у 1956 році. У 1949 році відновила роботу бібліотека. Завідуюча бібліотекою Л. С. Гуріна створила пересувні бібліотечки в тракторній бригаді, на фермах, організовувала читацькі конференції. З 1947 року в сільському клубі працювала кінопересувка. При клубі діяли хоровий, драматичний та шахово-шашковий гуртки.

   У відбудові й розвитку сільського господарства, благоустрою села значна роль належала депутатам Олексіївської сільради. 1952 року їх було 17 чоловік, у т. ч. 6 комуністів. Вони згуртували навколо себе численний актив. При сільвиконкомі діяли комісії: сільськогосподарська, фінансово-бюджетна, культмасова та інші. Депутат Д. X. Леба очолив бригаду будівельників, яка 1951 року спорудила корівник і телятник на 220 голів худоби. Депутат О. Я. Редькіна одержала того ж року по 14 ділових поросят від кожної з дев’яти свиноматок, свинарка Я. С. Коваль виростила по 21 поросяті від кожної свиноматки. Виконком мобілізував громадськість села на озеленення вулиць, шляхів, ремонт польових лісосмуг.

      У 1950 році комбайнери П. Д. Шашников та О. М. Великий, які намолотили по 7 тис. цнт зерна, удостоєні ордена Трудового Червоного Прапора. 1951 року комбайнера П. Д. Шашникова відзначено другим орденом Трудового Червоного Прапора, такої ж нагороди удостоєна і пташниця Н. П. Жук. На обласну Дошку пошани у 1956 році занесено прізвище доярки А. П. Гнатенко.

 За роки п’ятої п’ятирічки трудівники села добилися дальшого піднесення сільськогосподарського виробництва. Набагато збільшилося виробництво кормових культур, зеленої маси і зерна кукурудзи, ячменю, що стало основою дальшого піднесення тваринництва. 1959 року на 100 га сільгоспугідь було вироблено 463 цнт м’яса і 102,3 цнт молока, а на 100 га зернових одержано 13,6 тис. яєць. Вирощення дешевих кормів, запровадження комплексної механізації на тваринницьких фермах сприяли зниженню собівартості продукції. 1956 року в центрі Олексіївки споруджено сільську електростанцію, яка давала струм господарству та в будинки колгоспників; пізніше село підключено до лінії державної електромережі.

 З 1968 року колгосп спеціалізується на виробництві пташиного м’яса і яєць. Розпочалося спорудження птахофабрики на 35 тис. курей-несучок. Збудовано кормоцех, в якому повністю механізовано виробничі процеси, а також будинок для тваринників. Через кілька років споруджено ще два пташники і брудер. Виробництво яєць у 1970 році становило понад 1 млн. штук, поголів’я птиці досягло 50 тис. За перевиконання зобов’язань у виробництві яєць колгосп напередодні 100-річчя від дня народження В. І. Леніна нагороджений перехідним Червоним прапором райкому КП України і райвиконкому, 41 трудівника відзначено медаллю «За трудову доблесть. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

. Протягом 1960-1971 рр. споруджено 18 тваринницьких приміщень, зерносховище, господарські приміщення на польовому стані тракторної бригади, автогараж, майстерні для поточного ремонту тракторів і сільськогосподарського інвентаря, а також будинок для механізаторів. На повну потужність запрацювала птахофабрика, здійснили механізацію молочнотоварної ферми, проклали дорогу з твердим покриттям від села до містечка тваринників. Споруджено сільмаг, продуктовий магазин, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла на 120 місць, артільну контору, їдальню. Для середньої школи збудовано спортивний комплекс, майстерню, хімічний кабінет і кабінет механізації, а також будинок для вчителів. Одержання високих прибутків дало змогу збільшити оплату праці трудівників села. У 1971 році за людино-день механізатор одержував 4 крб. 79 коп., доярка — 4 крб. 90 копійок.

    У 70-80-х роках докорінно змінився побут жителів Олексіївни. Вони мали телевізори, пральні машини, мотоцикли, багато будинків хліборобів газифіковано. В Олексіївській середній школі навчалося 250 учнів, працювало 25 учителів і вихователів. З 1956 року середню освіту здобули в селі 429 дівчат і юнаків. В Олексіївці діяв консультативний пункт Бобринецької заочної середньої школи.

   В мальовничому сквері поблизу середньої школи встановлено обеліск воїнам-визволителям, які загинули в боях за село в роки Великої Вітчизняної війни.

    До послуг місцевих жителів  — будинок культури, нове приміщення якого споруджено 1964 року. Він має зал на 400 місць, бібліотеку з фондом 7 тис книг. При будинку культури діяли хоровий і драматичний колективи, духовий оркестр.

     Навесні 1986 року в Олексіївці розпочалося будівництво нової школи. 1 вересня 1986 року в дію було введено нове типове приміщення школи на 320
учнівських місць. Школу було повністю укомплектовано новими   меблями,  і наочними посібниками,     екранно-звуковою     апаратурою.     "На будівництві нової школи крім будівельників трудилися вчителі та учні.  Їх було  визначено  на врочистій лінійці грамотами. А символічний ключ від школи отримали першокласники.

  «Лихі» 90-ті роки ХХ століття не пожаліли наше село. Кількість населення почала різко зменшуватися. Занепало державне господарство – перестав існувати насінневий радгосп «Олексіївський». Та на зміну державному прийшло приватне господарство. На сьогоднішній день в селі працює 3 великих фермерських господарств, які надають робочі місця жителям Олексіївки. Працюють 3 приватні магазини та 1 від об’єднання «КООПторг». Село сполучене прямим автобусним зв’язком з м. Бобринець та м. Кіровоград

     В 2004 році село було газифіковано, блакитне паливо обігріло домівки селян.