Поважай ту місцевість і народ, де Всевишній надав тобі можливість жити

     Бобринеччина має особливе географічне положення. 
   За визначенням відомого українського історика Наталії Яковенко, яка народилася в селі Миколо-Бабанка, Бобринецького району, наш край розташований в межах так званого "Великого степу" - гігантського рівнинного пасма, що тягнеться без гір і лісів від Тихого океану майже до Дунаю. Сітка балок та річок, сприятливі природно-кліматичні умови, приваблювали людей для поселення з найдавніших часів. Але з часів "неолітичної революції" - наш край це постійне порубіжжя між Лісостепом і Степом. Хвилі кочових племен перекочувалися по наших землях, а багато з них, дійшовши до України, надовго залишилися в тутешніх степах. 

   Тут гарно будь-якої пори. Заворожують звивисті стрічки рік, які існували ще в давнину, вражає унікальний ландшафт, де природа створила неймовірно талановиту картину з крутими кам'яними схилами, печерами, навислими над водою брилами гранітних скель, коріння яких вросли в землю далеко від берегів річки, розмаїттям квітів та дерев. А околиці Бобринця, які були і є духовною аурою слов'янського благодатного місця запрошують вас у цікаву подорож.

   Почати подорож зручно з м.Бобринець - залізничної станції, що має добре залізничне та автобусне сполучення з багатьма населеними пунктами не тільки Кіровоградщини, а й усієї України. Відразу за містом видно долину річки Сугоклеї. Є тут і рівнинні масиви і чимало яруг та балок. Закріплені дібровами, яри і балки не піддаються ерозії. Для нашої степової Бобринеччини - це справжня зелена перлина. Подекуди на території району на поверхню виходять докембрійські граніти, втілення самої вічності.
Перший цікавий об'єкт-"Слони". 
   "Слони" - назва геологічної пам'ятки природи поблизу с. Полум'яне. Три кам'яних велета - гранітні брили, що здіймаються над поверхнею, ніби прийшли напитися до водосховища. Двом маленьким "слоненятам" вода аж перехльостує через спини. Третій слон великий, над водою видно біля 6 метрів його кам'яного тіла. На спині його вмостилися степові рослини - типчак, келерія гребінчаста, волошка рейнська тощо і, звичайно, види петрофіти. Серед них ендемічна гвоздика прибузька, вид, занесений до Червоної книги України, специфічні "кам'яні" папороті. Подекуди трапляються декоративний степовий вид з родини лілійних гадюча цибулька. За трьома "слонами" тягнеться шлейф відслонень - виходів давніх порід на схилі невеликої балки. На них наявна велика популяція сну чорнію чого, невеликі ділянки угруповань ковили Лессінга (обидва види з Червоної книги України), зрідка зростає рідкісний степовий вид белевалія сарматська. 
   Легенда говорить, що в сиву давнину, на території нашого краю блукали мамонти. Клімат тоді був теплий і м'який, скрізь буяла зелень. Та поступово клімат змінювався. Насувався льодовик. Усі звірі почали поступово відходити від льодовика. Рушила за всіма і одна сім'я мамонтів. Але вони не встигали втікати від льодовика. Дійшли вони до великої річки, і вода перепинила шлях їм. Схилились мамонти до води, тай завмерли, перетворившись на камінь. Ніні ця слонова компанія складає єдине ціле і є відомою у Бобринецькому районі. 



   Далі рухаємося по схилах Володимирівської балки в долині річки Бобринки, притоки Сугоклеї.
 Прибережна ділянка річки прикрашена гранітними відслоненнями поміж яких зростають рідкісні та малопоширені види рослин. Саме тут знаходиться стародавнє капище, сім каменів якого стоять на пагорбі над Володимирівською балкою, і ніби відкривають вхід у долину. Професор Д.І.Телегін під час археологічних розкопок Олексіївської стоянки первісної людини Кроманьйонського періоду дискутував про започаткування міста Бобринець і центром поселення визначав так звану Хрестовоздвиженську криницю-копанку, яка пізніше згадується як козача балка «Хрест». Д.Телегін на землі намалював схему, що нагадувала хрест святого Антонія. Тобто, перехрестя річок Сугоклея та Бобринка утворюють Солярний символ, який в дохристиянський період був язичницьким капищем, що зареєстровано на археологічній карті кіровоградського археолога Берковича-Лепінського (50-ті роки ХХ ст.) А в християнський період використовується як місце Хрестовоздвиження для здійснення інших ритуальних та канонічних цілей.

Цю місцину деякі довгожителі Бобринця сьогодні називають величезним природним музеєм просто неба. Бо тут є можливість ознайомитися з рідкісними експонатами: і геологічними, і ботанічними, і археологічними, і культурними. Вони переповідають нащадкам про диво, яке до сих пір зберегла природа на одній із скель: залишки слідів людської ноги, копита коня та крісла. Існує три версії легенди. За першою – ці сліди залишив монах, який йшов з Афонських гір і сів спочити та помолитися. Сила його молитви була настільки великою, що від неї й залишилися сліди. 

За другою – тут відпочивав давньоруський богатир-витязь, а третя говорить, що сам Господь посвятив ці місця. Таємничості додають і струмочки, що витікають зі скель. Колись джерело било фонтаном до 15 сантиметрів. З нього по цей день беруть цілющу водичку. Про святість джерела говорять і два символічні хрести на каменях. Історики стверджують, що за це джерело велася боротьба між мусульманами та православними, вода з цих місць вважалася обома релігіями священною та цілющою. До кінця ХІХ століття на цьому місці була православна капличка. 
    у 2007 році прихожани Свято-Вознесенького собору розчистили джерело, поставили хрест, відслужили водосвятний молебень і назвали його "Вознесенським". За свідченням істориків саме звідси починається історія нашого міста

Свято-Миколаївська церква 
   Виняткову роль у житті будь-якого поселення відіграють церкви. У 1792 році у Бобринці була освячена дерев'яна Миколаївська церква. До того часу на місці церкви діяла Миколаївська православна каплиця. Спочатку храм був побудований у стилі пізнього класицизму. 1863 року до нього добудували бокові вівтарі і дзвіницю, що наблизило споруду до неоруського стилю. Церква розташована на одній із головних вулиць міста і в будь-яку пору року є її окрасою.
 




Щоб подивитися на величний Володимирський собор, необов'язково їхати до Києва. В самому центрі Бобринця височить його зменшена копія - Свято - Вознесенський храм. Він є справжньою окрасою міста, його візитною карткою.

Собор на честь Вознесіння Господнього був закладений у 1898 році, споруджувався на кошти бобринчан. Левову частину становили пожертви меценатів, один з них Артемій Ворніков, про що говорила дошка, встановлена на вході в собор. На ній золотими літерами було викарбувано "Храм сей сооружен его попечительством и на денги действительного тайного статского советника Артемия Ворникова":

Автор проекту - талановитий єлисаветградський зодчий Яків Васильович Паученко (1866-1914), рідний дядько відомого живописця О. Осьмьоркіна. Вознесенський Собор став "лебединою піснею" архітектора, його останнім, кращим творінням.

Яків Паученко, який побудував Єлисаветграді чимало чудових будівель, звичайно мріяв, про свій Собор, як вершину свого інтелекту і духу.

Будували храм всім народом, під керівництвом майстрів Якова Паученка. Примітно і те, що архітектор постійно був присутній на будівництві, не дивлячись на свою тяжку хворобу.

Будівництво велося згідно всіх церковних канонів. Спочатку було вибране місце для собору - центр базарної площі, найбільшої в тодішньому Бобринці.

Місце те обгородили цегляним забором у вигляді мережива, посіяли жито, коли воно рясно зійшло - зрозуміли, місце живе, можна будувати храм. На вході побудували невелику однокупольну капличку, в якій був іконостас, ікони і лампади. Для приготування вапняного розчину для цегляної кладки, була вирита велика яма, в яку завезли вапно. Для в'язкості в нього кидали трупи тварин. Потім яму засипали землею і вона вистоювалася майже п'ять років. Для постачання цегли для будівництва, були запрошені всі виробники з Бобринця. Чия цегла була за своїми якостями найкраща, ту і закупили для побудови храму.

Безпосередньо будували собор з 1905-1912 рік, він споруджений в так званому "візантійському стилі", що отримав поширення у 60-х роках XIX століття.

Як і більшість п'ятиглавих храмів, собор Вознесіння відрізняється підкресленою висотністю. У плані собор має хрестоподібну побудову, центральний купол посаджено на 12-гранний барабан. Інші чотири куполи - розміщені на восьмигранних. Із заходу над головним входом підноситься дзвіниця. В об'ємному влаштуванні церкви збережено принцип трьох основних частин: притвор, неф, вівтар.

Дуже своєрідним є вирішення інтер'єру. Відкриті ребра арок, що перетинаються, розкривають внутрішній простір, утворюючи оригінальну конструкцію, якій не має аналогів на території нашого краю. Циліндричні склепіння храму ніби народжують центральний четверик із парусами, який є основою для світлового барабана.

В 1912 році, на свято Вознесіння, тут провели першу службу, тому і назву собор отримав Свято-Вознесенський. Правили три священики та два послушники.

В день відкриття нового храму звичайно відбувалося вінчання. Але існувало повір'я, що у першої пари, яку обвінчають у новому храмі, життя не складеться, жити вони будуть погано. Тому місцеві молодята почекали, поки обвінчаються пари, що приїхали із села. Перший день обвінчали п'ять пар і всі вони жили добре, незважаючи на повір'я.

Розписаний храм був тільки частково. Художники іконостасної, художньо-іконописної та позолотної майстерні, якою володів у Єлисаветграді Яків Паученко, розписали зводи, на них зобразили Ісуса Хреста і чотирьох євангелістів. На правій частині храму було зображено зняття Ісуса з хреста. Ліву не встигли розписати - почалася революція. Знято було позолоту з соборних куполів, дзвони пішли на переплавку, а собор перетворився на склад. У 1933 році в ньому зберігали зерно, пізніше різні товари місцевої торгівлі.

Від неминучої загибелі будівлю врятувало лише те, що її, зрештою, передали для створення районного історичного музею. Тепер храм повернено віруючим. Він отримав друге життя. І знову бобринчани поспішають на службу, на яку скликають їх церковні дзвони.